Сергій Михайлович Лифарь

2 квітня народився Сергій Михайлович Лифар.

Від епохи С.П.Дягілєва Михайла Баришнікова відокремлювало лише одне покоління – покоління Джорджа Баланчина та Сергія Лифаря.

З Сержем Лифарем Михайло Баришніков познайомився у Монте-Карло, невдовзі після того, як опинився на Заході. На час їхньої зустрічі і Баланчин, і Лифар були вже живою легендою російського балету у країнах. Яка символічна та важлива зустріч Сержа Лифаря та Михайла Баришнікова відбулася. Лифар своїм рукостисканням ніби передав Баришнікову дягілівську естафету «Російських сезонів». І Баришніков прийняв її і протягом усього свого життя втілював у життя ті самі ідеї новаторства та пошуку нових шляхів у мистецтві, як свого часу Сергій Павлович Дягілєв. «Російські Сезони» Дягілєва були засобом пропаганди російського балетного та образотворчого мистецтва та сприяли розквіту балету в країнах, де цей жанр не був розвинений. Михайло Миколайович, опинившись в Америці, так само, як і Дягілєв, зміг змінити ставлення американських обивателів до мистецтва балету, він здійснив прорив у цьому виді мистецтва та підніс його на небувалу висоту.

Після раптової смерті С.П.Дягілєва у 1929 році його послідовником став Сергій Лифар.

Внаслідок кипучої діяльності Сержа Лифаря французи полюбили балет. Він виступав як лектор, написав кілька книг про балет, заснував Університет танцю, кафедру хореографії в Сорбонні, Міжнародний інститут хореографії. Сергій Михайлович домігся, щоб на будинку, де жив і помер геніальний співак Федір Шаляпін, було встановлено меморіальну дошку. Він взяв участь у перенесенні праху знаменитого танцівника Вацлава Ніжинського з Лондона на цвинтар Монмартра, поруч із легендою французького балету Вестрісом. Згадаймо, що Михайло Баришніков ще 1966 року геніально виконав цю балетну мініатюру в хореографії Леоніда Якобсона.

Серж Лифар був ініціатором проведення вечорів пам'яті Сергія Дягілєва, як Михайло Баришніков – вечорів, присвячених пам'яті та діяльності Мерса Каннінгема.

Знайомлячись із діяльністю Сержа Лифаря, дивуєшся схожості творчих устремлінь двох найбільших танцюристів ХХ століття! Здається, що життя та діяльність Михайла Баришнікова – це природне продовження того, що починав С.П.Дягілєв, і продовжили Дж.Баланчин та С.Лифар. Вони всі були схожі у своїй відданості та любові танцю, новаторству, меценатській діяльності, повазі до особистості та гідності людини!

Багато балетних критиків, істориків балету намагаються зрозуміти феномен Сержа Лифаря та Михайла Баришнікова. Здається, що це неможливо зробити, оскільки природа їхнього феномену – це таємниця, накреслена тому та іншому Понад.

Поява Сержа Лифаря та Михайла Баришнікова на балетній сцені мають одну спільну рису: фантастичну і часом фанатичну любов і відданість танцю, незвичайну силу волі та характеру. Як і Михайлу Баришнікову, який має невелике зростання, так і Сержу Ліфарю, якому Броніслава Ніжинська, сестра Вацлава дала вбивчу характеристику: «неперспективний», за всіма законами людської логіки не було місця на балетній сцені. Однак і той, і інший стали не лише найкращими танцюристами світу у ХХ столітті, а й вплинули на розвиток світового балету.

Етапним у творчому житті Сергія Лифаря став 1929 рік. Саме тоді виявився талант Ліфаря-хореографа. Але цей рік став для нього великим випробуванням. Помер його друг та наставник Сергій Дягілєв. У 24 роки Серж Лифар став перед дилемою: хто продовжить справу Дягілєва? Цю тяжку місію йому довелося взяти на себе. Стати спадкоємцем дягілівської спадщини у двадцять чотири роки це завдання було під силу лише Титану. То був відчайдушний крок, але іншого виходу не було. Зрадити пам'ять свого вчителя, з ім'ям якого була пов'язана найкраща епоха російського балету у ХХ столітті, Лифар не міг. Так само, як після смерті свого вчителя Олександра Івановича Пушкіна, Михайло Баришніков, хоча йому виповнилося лише двадцять два роки, взяв клас свого наставника і довів його до випуску. Це був єдиний приклад історії Хореографічного училища. А 1980 року 32-річний Михайло Баришніков на іншому континенті очолив один із найкращих хореографічних колективів США – Americаn Ballet Theatre, створив трупу та реанімував багато балетних постановок: «Дон Кіхот», «Жизель», «Попелюшка», «Лебедине озеро».

Лифарь мав мужню красу. Як танцівник він захоплював музичністю, елевацією, досконалістю та одухотвореністю, вражаючи глядачів незвичайним артистизмом. Як хореограф, він умів виявити максимум можливостей кожного артиста. Його любили колеги та публіка. Поль Валері назвав Ліфаря "поетом руху". Повною мірою це визначення Валері виражає танцювальну природу Михайла Баришнікова, його незвичайної людської чарівності, артистизму та одухотвореності танцю. Обидва вони – «поети руху».

Однією із вершин творчості Сержа Лифаря став балет «Ікар». Критики відзначали, що ця постановка стала «чудовим досягненням у драматичному та пластичному планах, взірцем чіткого, ємного неокласичного стилю». Шедеврами стали його балети «Міражі», «Федра», «Сюїта в білому», «Ромео та Джульєтта»…

Холоп Нікішка Баришнікова та Ікар Ліфаря – це суть одного образу, що виражає свободу людського духу. Лифарь представляв французький неокласицизм, як Баланчин і Баришников – американський. Це були генії хореографії, що вписали яскраві та самобутні сторінки в історію балету ХХ століття. І сьогодні балетна спадщина Ліфаря прикрашає репертуар театру Ґранд Опера. За відродження французького балету Сержу Ліфарю було надано звання «Кавалер Ордену Почесного легіону». Його було обрано членом Інституту Франції («безсмертним» академіком), ректором Університету танцю. До 20-річчя творчості Сергію Михайловичу вручили перший танцювальний «Оскар» – «Золотий балетний черевичок», що нині зберігається у Києві, у Музеї історичних коштовностей України (цю реліквію передала на Батьківщину вдова танцівника, графиня Ліліан Алефельд).

У 2000 році Михайло Баришніков за заслуги в галузі хореографічного мистецтва був удостоєний двома вищими нагородами США: «Kennedy Center Honor» та «National Medal of Arts».

А у травні 2003 року ще одне світове визнання Михайла Баришнікова. На 11-й церемонії вручення міжнародного призу «Benois da la dance» лауреатами найпрестижнішої номінації «Життя у мистецтві» було оголошено хореографа Моріс Бежар та Михайла Баришнікова.

Єдине, у чому вони були антиподи, то це в манері поведінки. Скромність, доведена до аскетизму, повне неприйняття журнального галасу навколо свого імені у Михайла Баришнікова, і Серж Лифар, який «поклонявся самому собі». Ролан Петі, учень Лифаря, писав про нього: «Одного разу, коли наближався кінець нацистської окупації, після репетиції балету, яким він керував у Паризькій опері, я постукав у двері його гримерної і схвильовано попередив, що, як повідомили минулої ночі полон французького Опору, що він засуджений до смерті за "перевищує міру" співробітництво з окупантами ". Дуже спокійний, він відповів, оцінюючи своє відображення у величезному дзеркалі: "Не турбуйся за мене, малюк. Після Бога – Гітлер, після Гітлера – Лифарь»».

Так… потрібно було бути абсолютно непересічною особистістю, щоб мати сміливість так заявити про себе, наживши при цьому сотні ворогів та недоброзичливців. Але Геній є Генієм, і оцінювати його вчинки та слова загальноприйнятими мірками неможливо.

Світ балету був єдиним захопленням Лифаря. Він дружив з багатьма художниками та поетами, серед яких були Пабло Пікассо, Жан Кокто, Адольф Мурон Кассандр, Марк Шагал, які оформили багато його вистав. Свого часу співпрацю Ліфарю пропонував Сальвадор Далі, проте його сюрреалістичний проект декорацій та костюмів до знаменитого «Ікар» (з милицями замість крил) був відхилений.

Так само, як Баришніков відкинув трактування Ролана Петі в балеті «Пікова Дама». У тому й іншому випадку проявився як характер танцівників, а й бездоганне почуття стилю, справжнє розуміння образу, створюваного ними.

Серж Лифар покинув театр, коли йому виповнилося 65. Саме в цей період у ньому яскраво виявився талант художника. Він малював і раніше – на програмках, афішах, записках – олівцем, помадою, гримом. У 1972-1975 роках виставки картин Ліфаря користуються великою популярністю: Канни, Париж, Монте-Карло, Венеція, хоча він сам досить стримано ставився до свого захоплення. «Ці графічні, майже пластичні роботи я присвятив своєму другові Пабло Пікассо. Він був настільки люб'язним, що здивувався, залюбувався і палко порадив мені продовжити. Тільки я не художник, а хореограф, що малює – писав він у автобіографічній книзі «Мемуари Ікара». Лифар залишив після себе понад сотню оригінальних картин та малюнків. Основний сюжет – балет, рухи, драматургія танцю.

Потрібно відзначити ще одну загальну пристрасть Баришнікова та Лифаря до книги. У Лифаря все почалося з особистого архіву Сергія Дягілєва, який складався з колекції театрального живопису та декорацій та бібліотеки (близько 1000 найменувань). Він викупив її у французького уряду за гроші, отримані протягом року роботи в Гранд-Опера. Як пізніше згадував хореограф: "Гроші на купівлю дягілівського архіву я заробив ногами".

Серж Лифар зібрав одну з найцікавіших у Європі російських бібліотек, що складалася із стародруків XVI–XIX століть. Особливе місце у його бібліотеці посідала і «Пушкініана». У 1937 році він був ініціатором та організатором урочистостей, присвячених 100-річчю від дня смерті Пушкіна. Багато зі своїх зборів Серж Лифар безоплатно подарував Росії.

Протягом багатьох років Ліфар допомагав знедоленим співвітчизникам, проводив благодійні концерти на користь Союзу російських інвалідів Першої світової війни. Крім балету, його пристрасним захопленням було колекціонування всього, пов'язаного з Пушкіним та з Російським балетом Дягілєва. Так само рідкісний дар безкорисливості, душевної щедрості і пристрасної любові до книги має і Михайло Баришніков. Він неодноразово брав участь у благодійних концертах, акціях зі збору коштів для ВІЛ інфікованих та підтримки молодих талантів, подарував Росії багато зі своєї колекції живопису, відкрив Арт-центр.

Якщо Серж Лифар проявив себе як графік, то одна з граней таланту Михайла Баришнікова відображена в мистецтві фотографії. Його фотографії, підкоряючи серця глядачів, експонувалися у США, Росії, Домініканській Республіці, Франції, Ізраїлі. Все, чого досяг у житті Михайло Миколайович, він заробив «своїми ногами».

Автор статті Іванченко Ірина, книга "Михайло Баришніков - Амадеус танцю", що вийшла до СПб, 2013 р., с.с. 121-132. Статтю було опубліковано у групі "Михайло Баришніков" 1 квітня 2013 року.