Фредерік Аштон

Російські сезони у Парижі – хоч і побічно – вирішили долю ще одного уславленого артиста. У 1917 році юнак був так вражений побаченим у Лімі танцем Анни Павлової, що вирішив стати танцівником.

Син британського дипломата Вільяма Мелландейна народився 17 вересня 1906 року в еквадорському місті Гуаякіль. У тринадцять років, після концерту Павлової, він прийняв рішення - як сам писав пізніше, «був отруєний її отрутою і з того вечора хотів танцювати, як вона».

Сім'я зробила все можливе для лікування спадкоємця – до дев'ятнадцяти років він здобув економічну освіту та працював у лондонському Сіті.

У цей час Лондон був схиблений на дягілівському «Російському балеті» і буквально кишився танцювальними студіями. Молодий клерк почав ходити на заняття до Леоніда Мясіна, одного з найкращих хореографів Сергія Дягілєва, і з того часу зовсім закинув нормальне життя. Талановитого новачка його педагоги-дягілівці передавали з рук до рук: від М'ясін він потрапив до Марі Рамбер, від неї – до Броніслави Ніжинської. На той час юнак, як це було модно, змінив ім'я і став Фредеріком Аштоном.

Класичним танцівником Аштон стати вже не зміг, надто пізно став до балетного верстата, але завороженість класичною школою імператорського балету, вірність її канонам стала фірмовим знаком його майбутніх постановок. Він встиг у двадцяті роки потанцювати у трупі Іди Рубінштейн та «Балле Рамбер», і вирішив, що цих дослідів йому має вистачити на все балетмейстерське майбутнє.

Ставити він почав, не провчившись балету і трьох років, благо самодіяльні студії постійно виступали з концертами. Марі Рамбер всіляко заохочувала його спроби сил у хореографії. Англійців-балетоманів охоплювало честолюбство, утворилося ціле суспільство з добровільними, але чималими внесками на «створення вітчизняного балету та заохочення національних кадрів».

Найбільш відомі перші постановки Аштона – «Трагедія моди» (1926) та «Сюїта капріоль» (1930). У 1931 році він поставив пародійний балет «Фасад», який досі входить до репертуару багатьох труп. У 1930–1933 роках він ставив спектаклі у Клубі балету та Товаристві Камарго. А в середині 30-х найобдарованіший з молодих англійців-хореографів, який культивував «правильну» класику, став постійним балетмейстером трупи Нінетт де Валуа. Ця компанія, помінявши кілька назв та місць проживання, зрештою влаштувалася в театрі Ковент-Гарден і стала головною трупою країни – Королівським балетом Великобританії.

Там Аштон зарекомендував себе як яскравий виконавець мімічних та характерних ролей – наприклад, феї Карабосс у «Сплячій красуні». Фредерік Аштон зрозумів в англійському гуморі, але при цьому був сентиментальний, любив танцювальні шаржі і балетні історії. Маленькі сценічні майданчики 30-х років зробили його віртуозом партерних підтримок та майстром режисерських нюансів. В історію він увійшов основоположником англійського психологічного балету. Його найкращі спектаклі – «Попелюшка» (1948), «Дафніс і Хлоя» (1951), «Сільвія» (1952), романтичний балет «Ундіна» (1958) та комічний балет «Марна обережність» (1960), «Сон» на сюжет «Сну літньої ночі» Шекспіра (1964). У 1963 році Аштон, взявши за основу сюжет опери «Травіату», поставив балет «Маргарита і Арман» спеціально для пари, що утворилася незадовго до того Марго Фонтейн – Рудольф Нурієв. 1976 року хореографом навіть було створено балет «Місяць у селі» за мотивами п'єси Тургенєва.

Зрештою виявилося, що справжній англійський балет – це насамперед акторський балет. Англійці досі не люблять танців заради танців і не терплять грубого лицедійства. Справжній англійський балет є сентиментальним. Навіть безсюжетний, навіть фантастичний, він неодмінно повинен розповідати про людську історію – у всіх нюансах і подробицях. І чим достовірніше та цікавіше розповість її хореограф, чим переконливіше та тонше розіграють її артисти, тим вище цінується вистава. «Ундіна» – останній із чотирьох багатоактних балетів Фредеріка Аштона та втілення англійського стилю. 1962 року Фредерік Аштон отримав лицарський титул.

Стиль Аштона, основою якої став метод навчання, запропонований Енріко Чекетті, визначив особливості англійської школи. З танцювальною мовою англієць експериментувати не любив, зберігаючи особливу повагу до балетної класики ХІХ століття. Але вторгнення російських віртуозів на англійську сцену його дратувало. На зло «бравурним російським» він оснащував надмірними складнощами деякі варіації. З часів Анни Павлової «росіяни» були для Фредеріка Аштона справжньою наваждою. Після війни саме він наполяг на вселенні трупи Нінетт де Валуа в Ковент-Гарден: "Якщо зараз не зайняти театр, до нього знову прийдуть росіяни, і англійський балет знову залишиться на узбіччі".

Стараннями сера Фредеріка на узбіччі англійський балет не залишився: сім років (1963–1970) він правив Королівським балетом, нарікаючи на адміністративні тяготи, але явно насолоджуючись своєю роллю. Кажуть, що у ці роки трупа мала найкращий за всі часи кордебалет. За словами знавців, "без де Валуа Королівського балету не було б, а без Аштона він не досяг би таких вершин слави та успіху". 1970 року він залишив усі займані ним адміністративні посади, щоб повністю зосередитися на хореографії.

Балетний лицар помер у 1988 році так, як мріють лицарі – після танцю з королевою. Розповідають, що, отримавши запрошення на день народження королеви-матері, 84-річний Аштон пророкував: «Якщо мені доведеться танцювати з королевою Єлизаветою, я помру». Він справді виконав жартівливий танець із королевою. Через два тижні, 18 жовтня, сер Фредерік помер уві сні.

Д. Трускінівська